Дюра Латяк

Мирон Жирош

ВИТИРВАЛИ И ДОШЛЇДНИ БОРЕЦ ЗА РУСКЕ ЄСТВО

(Ґу 75-рочнїци од народзеня Дюри Латяка)

Дюра Латяк (народзени 31. октобра 1933. року), писатель, публицист, прекладач и активни дружтвено-политични и културни дїяч витворел надзвичайне дїло у културним живоце нашого народу. Од 1954. року роби як новинар Радио Нового Саду, а од 1956. року як новинар „Руского слова”, же би новинар з любови остал аж по нєшка. Вецей як 50 роки є и на „ветрометини” руского явного думаня, обвиньовани пре препущеня и премахи других, виновати без вини, нападани пре власну дошлїдносц и витирвалосц у охрани руского єства и националного идентитета, котрому фундаменти, културни и национални напрям поставели предняки руского народу з вигласану Резолуцию на сновательней схадзки РНПД 1919. року.
Свойо моци и творчи потенциял виражовал нє лєм як новинар и публицист, цо шлїдзело з його професиї, алє и як писатель и дружтвено-политични роботнїк у Руским Керестуре, Кули и Новим Садзе, єден час з вецей як 30 задлуженями, та и як културни дїяч: музикант (гудак), шпивач, радио ґлумец и ґлумец на сцени у вецей руских културних дружтвох, аматерским и професионалним РНТ „Дядя”.
Писал новинарски прилоги, публицистични и науково тексти, виношел свойо погляди у преси, периодики, на радию, на наукових конференцийох и у наукових зборнїкох... Участвовал у руководзцих структурох трох наших националних институцийох и манифестацийох – „Червеней ружи”, Мемориялу Петра Ризнича Дядї и Дружтва за руски язик, литературу и културу. Учаснїк є и прихильнїк стваряня Союзу Русинох и Українцох Републики Горватскей, учаснїк снованя Союзу Руснацох и Українцох Югославиї (нєшка Сербиї), алє и креативна и творча особа у представяню нашей културней дїялносци домашнєй и шветовей явносци. Грає у вецей оркестрох, шпива у вецей хорох, дуетох, хлопским вокалним составе „Новосадски товарише”, пише тексти за нови композициї, ґлуми у велїх представох, бави як ґлумец у вецей филмох, пише сценария за уметнїцки и документарни филми. З любову и пожертвовносцу представя и манифестує нашу националну културу у Югославиї, Сербиї и иножемстве – Чехословацкей, України, Польскей... Алє вше – з виповедзеним и написаним словом и дїлом представя Руснака як Русина, припаднїка українского народу зоз иснуюцима окремносцами и специфичносцами пре власни културни розвой, а пре оддалєносц од матичного українского народу.
На початку своєй креативней редакторскей роботи найвекшу увагу пошвецує Володимирови Гнатюкови и вєдно з його дїлом до руского народного паметаня и народней свидомосци враца почуванє о нашей националней (рускей) вредносци. Обявює 1967. року вибор Гнатюкових приповедкох и 1972. року писньох, же би о нєполни 15 роки „Руске слово” видало вкупни дїла того українского и нашого великана, врацел народу и однял од забуца вкупни, пред сто роками записани наш народни скарб.
Творча литературна, публицистична, новинарска и прекладательна дїялносц Дюри Латяка барз обсяжна. У рижних публикацийох обявел вецей як сто писнї, приповедки и гуморески, преложел на руски язик вецей як сто писнї, приповедки, театрални фалати, публицистични написи, популарни и науково сообщеня. Лєм у новинох „Руске слово” обявел 466 написи, односно библиоґрафийни одреднїци.
Свойо роботи – новинарски и публицистични написи, литературни твори (писнї, приповедки, гуморески...), прикази, есеї, портрети, некролоґи и инше обявйовал у: „Дзвонох”, „Новосадских дзвонох”, „Шветлосци”, „Новей думки”, „Литературним слове”, „Маку”, „Творчосци”, „Виснїку култури”, „Studia Ruthenica”, „Гласу Союза”, „Думкох з Дунаю”, „Календарох” (Народним/Руским/Християнским), „Пионирскей заградки”, „Дневнику”, „Сучасним образованю”, „Лексикону писательох Войводини”, „Енциклопедиї Нового Саду”, „Билтену Покраїнского завода за учебенїки”, „Индексу”...
У часопису „Шветлосц” обявел 73 ориґинални написи и 75 преложени твори (писнї, приповедки, рецензиї, науково статї, театрални фалати) и то зоз сербского, горватского, македонского, словенского, словацкого, українского, польского и росийского язика.
Вирни бул сотруднїк нашей найчитаншей кнїжки – Народного/Руского/Християнского календара. У календарох обявел 71 ориґинални прилог (портрети, некролоґи, писнї, гуморески).
Як длугорочни редактор Видавательней дїялносци „Руского слова” пририхтує, редаґує и як автор видава вецей як 30 кнїжки у котрих облапена и його дїялносц и творчосц – раз як составяча, другираз як редактора, трецираз як прекладача, штвартираз як автора прилогох.
Написал значне число литературних творох: писнї, приповедки, гуморески. Обявел єдну кнїжку приповедкох Тал и други приповедки (Нови Сад, 1982), два моноґрафиї Руске слово 1945–1985 (Нови Сад, 1985) и Двацец пейц роки АРТ/РНТ „Дядя” (1970-1995) (Нови Сад, 1997) и кнїжку гуморескох Ферков дньовнїк (Нови Сад, 2007), а у 2008. року ма висц на двох язикох (двоязично – на сербским и руским) Моноґрафия о театралней дїялносци Руснацох.
Патраци у цалосци, нєкомплетна библиоґрафия Дюри Латяка облапя коло 900 рижнородни одреднїци. Наприклад, раз одреднїцу представя єдна нова писня, другираз обсяжне наукове сообщенє обявене у кнїжки Українски Карпати, а трецираз преложени роман Ана Каренїна од Лєва Толстоя, наменєна як лектира школяром керестурскей стреднєй школи.

Активни дружтвено-политични роботнїк, писатель и всестрани аматер

Дюра Латяк припада ґу плеяди тих руских дружтвено-политичних и културних дїячох котри од уключованя до роботи зношели найвекшу одвичательносц за наш културни и национални розвой. Особна робота и дружтвени обовязки були му на першим месце, а школске и факултетске образованє мало ушлїдзиц познєйше. Так и Дюра Латяк школского 1961/1962. року закончує Висшу школу дружтвено-политичних наукох у Новим Садзе, а за правни факултет уж нє було часу. Дружтвени задлуженя, медзитим, ше вше швидше звекшовали. Од 1956. року є предсидатель Општинского комитета младежи у Руским Керестуре (1956-1960), а потим и член Срезкого комитета младежи Вербаского среза (1957-1961), та и Покраїнского комитета младежи зоз штиророчним мандатом (1958-1962). Од 1961. року є и одборнїк у Скупштини општини Кула, предсидатель Совиту за просвиту, културу и физичну културу и предсидатель Општинскей ради СО Кула (1962-1965). У периодзе 1962-1963 кратки час професийно роби як предсидатель Општинского одбору Социялистичного союзу роботного народу Општини Кула, а 1963-1965 є и посланїк Скупштини Социялистичней Автономней Покраїни Войводини и у рамикох того и член Совиту за просвиту и културу. Як предсидатель Комитета младежи успишни є орґанизатор културного живота валалскей, стредньошколскей и студентскей младежи у Руским Керестуре. Дзекуюци активносци Клуба штредньошколцох и студентох, котри робел у составе Союза младежи, 1962. року настал Фестивал култури „Червена ружа”.
У истим чаше (1963. року) Дюра Латяк меновани за главного и одвичательного редактора „Кулских новинох”, же би по їх пририхтованю за виходзенє, истого року бул з боку Покраїни Войводини меновани за главного и одвичательного редактора новинох „Руске слово”, а два роки познєйше, 1965. року, меновани є и за директора Новинско-видавательного подприємства „Руске слово”. Попри вельочислених дружтвених задлуженьох и каждодньових обовязкох Дюра Латяк реализує вимоги єдней часци рускей интелиґенциї и з потримовку Видавательного совиту од 1966. року знова почина виходзиц часопис за литературу, културу и дружтвени питаня „Шветлосц”. Источашнє Латяк активно уключени до орґанизацийних целох Фестивала „Червена ружа”, а тиж грає и у новооснованим смиковим оркестру под руководством познатого керестурского музичара и мелоґрафа Якима Хоми.
Под час його руководзеня зоз подприємством, 1968. року окончене видвойованє Друкарнї „Руске слово” до окремного подприємства и пресельованє редакцийох до Нового Саду як окремного подприємства. Понеже Дюра Латяк нє жадал конкуровац и на други мандат за директора подприємства, меновани є за главного и одвичательного редактора Видавательней дїялносци у истим подприємстве. Уж такой у юлию 1970. року вєдно зоз представнїками Етноґрафского института Сербскей академиї наукох и уметносцох з Беоґраду орґанизує наукове совитованє на тему „Традицийна култура войводянских Русинох и Українцох”. На тим совитованю мал и сообщенє под насловом Значенє наукового приступу ґу виучованю традицийней култури Русинох-Українцох за дальшу националну еґзистенцию и розвиток.
Креїрованє рускей културней и националней политики по седемдзешати роки ХХ стороча, сцели ми або нє, виражовало ше прейґ дїялносци новинарских кадрох НВП „Руске слово”. Новинарски написи зоз своїма порученями и директне анґажованє новинарох представяли приклад як ше треба анґажовац у розвою и афирмованю нашей народносци. Без дружтвеней и материялней потримовки, котра ушлїдзує после 1954. року, ми були „осудзени” на нєставанє-асимилацию. З таким становиском партиї и держави велї нашо напредни интелектуалци ше нє могли помириц. З часу на час преберани менши акциї, а у 1967. року єдно число новосадских интелектуалцох пре обставини у рускей народносци директно „обвинює” Дюру Латяка. Наводно, вони були нєзадовольни зоз ушорйовацку политику яку запровадзовал Латяк и тедишнї Видавательни совит, поднєсли петицию зоз 159 подписами ПК СК Войводини у котрей обвинєли Латяка як директора и главного и одвичательного редактора „пре предлужованє здуманей словакизациї Руснацох у Югославиї”. На орґанизованим совитованю руских и українских интелектуалцох и дружтвено-политичних активистох, на котрим були присутни и делеґациї зоз Горватскей и Босни и Герцеґовини, як заключна формулация совитованя констатоване же „ушорйовацка политика у „Руским слове” була добра и же нїякей словакизациї нє було”, а же питанє националней опциї Руснацох треба же би було препущене науки, док за шицки други отворени питаня „ССРН Войводини достаточна платформа за їх ришованє”. У сущносци дискусия указала же главни циль нє була пременка ушорйовацкей политики, алє пременка кадрох на руководзацих местох у „Руским слове” и на їх места меновац иницияторох петициї.

Префинєне чувство за братство и заєднїцтво

После 1956. року барз чежко ше було национално отримац и розвивац руске школство, видавательну дїялносц и културу. Наступел час рускей „националней дипломатиї” и укладанє надзвичайних усиловносцох же би ше у тих нєвигодних обставинох обстало-отримало. Требало мац префинєне чувство за иснуюцу партийну и державну политику и у рамикох єй афирмованя стваряц можлївосци и за наш културни и национални розвиток. Тото префинєне чувство у тих зложених обставинох мал Дюра Латяк и свойо моци укладал спрам обновеного националного препороду. Як руководитель, новинар и активни дружтвено-политични роботнїк стара ше о розвою „Руского слова”, видавательней дїялносци, Фестивалу култури, драмскей творчосци... Находзи ше у руководзацих структурох Фестивала „Червена ружа”, Драмского меморияла Петра Ризнича Дядї, Дружтва за руски язик, литературу и културу и єден є з иницияторох обєдиньованя и вертикалного повязованя Руснацох и Українцох Сербиї, Горватскей и Босни и Герцеґовини ище 1967, кед основани лєм Союз Русинох-Українцох Горватскей.
У 1974. року Дюра Латяк дожил нєприємносци на новим роботним месце. Найблїзши його сотруднїки у „Руским слове”, члени Союзу комунистох, а завидлївци-кариєристи, же би здобули власни угляд и пресциг у иснуюцей дружтвеней „чистки” обвинюю Дюру Латяка за „українски национализем”. Приписую му „українченє” Руснацох. Приписую му, у ствари, тото цо дзепоєдни з нїх, а тераз члени комисиї, сами робели и зробели. После єдного рока малтретированя и „винаходзеня” вини, Дюра Латяк достава лєм „товаришску критику”, а члени комисиї пре свойо препущеня у роботи партийно карани, доставаю „остатнї опомнуца пред виключеньом зоз Союзу комунистох”. О кратки час после тей нєприємней подїї Дюра Латяк на предлог членох колектива „Руского слова” одликовани зоз Орденом роботи зоз стриберним венцом, цо була достаточна сатисфакция як за ньго так и за роботни колектив же у його написох и редакторскей роботи нє було нїякого українского национализма.
По преселєню до Нового Саду Латяк предлужує свою дружтвено-политичну и културну активносц. Активни є член у руководзацих целох КУД „Максим Горки” и член хорскей и драмскей секциї. Єден є з иницияторох снованя Аматерского руского театра „Дядя” (1969-1971) и член його перших руководзацих целох, а єден час и предсидатель. Од 1968. року активно сотрудзує зоз Руску редакцию Радио Нового Саду, спочатку у информативних емисийох, а познєйше и як ґлумец у радио драмох за дзеци и старших, та автор гомористично-сатиричних скечох и гуморескох, а познєйше и сценарийох за новорочни телевизийни гумористични емисиї, та и сценария за документарни и бавени телевизийни филми. Сотруднїцтво з Рускима редакциями Радия и Телевизиї предлужел и после пензионованя 1991. року. Автор є и филмского сценария на сербским язику з насловом Два лїца єдного живота, по котрим познати новосадски режисер новосадскей филмскей хижи „Тера” Бранко Милошевич знял филм под новим насловом На своєй жеми. Тот документарно-бавени филм на вецей заводи емитовани нє лєм прейґ ТВ Нови Сад, алє и прейґ цалей тедишнєй югославянскей телевизийней мрежи. У 2002. року написал сценарий за документарни филм на сербским язику под насловом Русини у Войводини, котри наручел беоґрадски „Центар филм”, а емитовала го на вецей заводи Телевизия Нови Сад.
У 1974. року Латяк вибрани за члена Дружтва писательох Войводини, 1976. року є член Предсидательства Кнїжовней заєднїци Нового Саду, а 1978. року и єй предсидатель и член Предсидательства Дружтва писательох Войводини и його подпредсидатель и член Предсидательства дружтва писательох Югославиї у єднорочним мандату по функциї, и, у єднорочним мандату после того, як делеґат зоз Дружтва писательох Войводини.
Од 1976. року Дюра Латяк перши предсидатель Заєднїци аматерох при Културно-просвитней заєднїци Городу Нового Саду, а од 1981. року є член Предсидательства Културно-просвитней заєднїци Городу Нового Саду, а од 1984. по 1988. и його предсидатель. На початку 1981. року вибрани є за вивершного секретара за културу Городского комитету СКВ Нови Сад и тоту длужносц окончує волонтерски аж по 1986. рок. У истим периодзе є и подпредсидатель Дружтва новинарох Войводини и член Надпатраюцого одбору Союзу новинарох Югославиї. Од 1980. року є член Предсидательства Союзу аматерских театралних дружтвох Войводини зоз штиророчним мандатом и його предсидатель зоз єднорочним мандатом по 1984. рок.
Од 1986. року Дюра Латяк ше престава занїмац зоз дружтвено-политичну дїялносцу, а свою активносц предлужує лєм на планє култури. Од 1989. по 1991. рок роби у Редакциї новинох „Руске слово” як шлєбодни новинар, а у фебруару 1991. року одходзи до пензиї. После кадровских пременкох на чолє його матичней видавательней хижи „Руске слово”, у 1993. року нашол ше и вон на списку нєжаданих особох. Тирвало то аж по 2000. рок, т. є по час кед руководзенє з видавательну хижу превжали особи цо их меновал Кризни штаб. Аж теди, после седем рокох, Дюра Латяк прекрочел праг тей видавательней хижи, на поволанку нових руководительох и предлужел сотруднїцтво, котре тирва и нєшка.
Попри тим, Латяк од 1992. по 1999. рок робел як водитель-спикер и як заменїк редактора у Українскей редакциї Радио Нового Саду, котру основал и ушорйовал як главни редактор о. Роман Миз. Тота емисия емитована раз до тижня. У тей емисиї Латяк обявел значне число информацийох и интервюох зоз значнима представнїками українского народу як зоз України так и зоз шорох українскей националней заєднїци у Югославиї.
За свою длугорочну дружтвено-политичну и културну роботу Дюра Латяк достал вецей як трицец одликованя и награди, други припознаня и плакети и награди у предметох. Спомнєме лєм найзначнєйши: Стриберна плакета Дружтва новинарох Войводини (1975), Награда з Фонду „Светозар Маркович Тоза” (1975), Орден роботи зоз стриберним венцом (1976), Златна значка КПЗ Сербиї (1976), Искри култури КПЗ Войводини (1977), Октоберска награда Општини Нови Сад (1978), Награда „Шветлосци” – „Микола М. Кочиш” за 1981. рок (1982), Повеля городу Нового Саду (1983), Значка ССРН Войводини (1983), Орден братства и єдинства зоз стриберним венцом (1985). Шлїдза подзекованя и плакети, дипломи, припознаня, окремни припознаня и грамоти як и плакети и награди у предметох.

Каждодньови културни дїяч, шпивач и ґлумец

Вельке число Руснацох по наших местох краши глїбоке почуванє и любов ґу рускей култури, ґу рускей фолклорней творчосци. То наша традицийна любов, алє и насущна потреба у очуваню националного єства, националного идентитета. Попри своєй каждодньовей роботи велї з нас активни члени културних дружтвох и у їх рамикох граю у оркестрох, шпиваю як соло шпиваче, у дуетох, у жридлових ґрупох, хорох, танцую у танєчних секцийох, ґлумя у театралних представох, пририхтую вистави домашнєй творчосци, пишу и малюю писанки, мотиви з народного живота... Дзекуюци праве такей добродзечней аматерскей роботи Руснаци як народносц жию, розвиваю ше и напредую. Тота руска пожертвовносц у розвою власней култури у сущносци – фундамент нашого националного еґзистованя! Од своєй вчасней младосци, та по нєшка Дюра Латяк нє лєм же активни руководитель на вецей уровньох у културних институцийох Руского Керестура, Нового Саду и АП Войводини, алє є активни всестрани аматер: грає, шпива (соло, у дуету, хлопских вокалних составох, у вецей хорох), ґлуми на сцени, у филмох и у радио драмох. Трицец роки бул активни ґлумец у Радио емисиї На габох музики и гумору, за котру писал гумористични тексти и гуморески. Дюра Латяк бавел у вецей як пейдзешат (!) театралних представох и здобул вецей награди и припознаня. Спомнємє Стриберну и Златну плакету АРТ „Дядя”, Керамичну фиґуру – награду за ґлуму на Покраїнскей смотри у Кикинди 1972. року, транзисторски радио – награду за дикцию на Драмским мемориялє Петра Ризнича Дядї 1972. року, Златну значку КПЗ Сербиї – 12. мая 1976. року, транзисторски радио-ґрамофон – награду за ґлуму на смотри у Червинки 1992. року, Уметнїцку слику за ґлуму – награда публики на Републичним фестивалє у Кули 2003. року, Подзекованє Театралного музея Войводини за сотруднїцтво – 6. мая 2006. року.
Културну активносц после 2000. року предлужує и як пензионер. Зоз своїма сообщенями участвує на наукових сходох, пише тексти за нови музични композициї, пририхтує моноґрафиї з обласци музичней и театралней култури Руснацох, член є руководзацих целох Аматерского руского (познєйше Руского народного) театра „Дядя” аж по 2003. рок, кед тот театер реґистровани як професийна институция зоз шедзиском у Руским Керестуре под назву Руски народни театер „Петро Ризних Дядя”.
Гоч Дюра Латяк у другей половки 2008. року наполнює 75 роки живота, вон и далєй активно роби: пише тексти за нови композициї, шпива у хору, пише и редаґує Моноґрафию театралней дїялносци Руснацох. Жадаме му, насампредз, добре здравє, витирвалосци и вельо успиху у дальшей творчей роботи!

(„Шветлосц”, Нови Сад, 2008, ч. 3, юлий-септембер, б. 421-428)

Микола Мушинка

БАРД КУЛЬТУРИ РУСИНІВ ВОЄВОДИНИ

До 75-ліття з дня народження Дюри Латяка

Серед діячів культури русинів Воєводини другої половини 20-го і початку 21-го століть почесне місце займає письменник, краєзнавець, перекладач та громадський діяч Дюра Латяк, який, як пише історик культури Мирон Жирош – вше з виповедзеним и написаним словом и дїлом представя Руснака як Русина, припаднїка українського народу”(„Шветлосц”, 2008, ч. 3, с. 422). Більше того, він протягом цілого життя намагався наблизити шедеври української літератури своїм одноплемінникам посередництвом власних перекладів їх творів.
Дюра Латяк народився 31 жовтня 1933 року в багатодітній селянській сім’ї в Руському Керестурі. Основну школу та нижчу гімназію закінчив у рідному селі, вищі класи розпочав у Суботиці, однак з-за важких матеріальних причин у сім’ї в 1949 році перервав навчання і поступив на роботу службовця в текстильну фабрику в Новий Сад. Там він нав’язав контакти з Руським культурно-просвітним товариством ім. М. Горького і став членом його оркестру. Вже через півроку його призначено на посаду адміністративного працівника видавництва „Руске слово” в Руському Керестурі. Після успішного закінчення однорічної школи журналістики в Београді 1951 року він став редактором руської редакції Радіо Нови Сад. Тут він відновив співпрацю з Товариством ім. Горького, ставши членом його оркестру та театральної секції.
В 1954 р. Д. Латяка покликано на дворічну військову службу під час якої він брав участь в культурно-виховній роботі та дописував до військової преси. Після військової служби він повернувся на посаду редактора „Руского слова” в Руському Керестурі. І на цей раз він дуже активно залучився до культурно-освітньої та політичної роботи, головним чином, в молодіжному русі. Певний час був професійним працівником Общинного комітету Соціалістичного союзу трудового народу в Кулі та навіть депутатом Скупщини Воєводини. З його ініціативи, між іншими, в Руському Керестурі було засновано фестиваль „Червoна ружа”.
В 1962 році Д. Латяк закінчив Політичну школу при Союзі комуністів Воєводини, а в 1963-ому – Вищу школу суспільно-політичних наук в Новому Саді. Для підвищення кваліфікації він записався на юридичний факультет Новосадського університету, однак навчання не закінчив, оскільки в 1963 році його було призначено на пост головного редактора тижневика „Руске слово”.
Будучи твердим прихильником проукраїнської орієнтації, він зараз же на початку своєї керівної роботи подбав про те, аби в цьому тижневику публікувалися статті й українською літературною мовою. Згодом в газету було введено окремий „Додаток на українській мові”. В 1965 році Д. Латяк обняв найвищу посаду в тодішньому культурно-громадському житті русинів Войводини – пост директора видавництва „Руске слово”. Вже через рік він відновив при ньому видавання „товстого” літературно-громадського журналу „Шветлосц”. І на його сторінках з ініціативи Д. Латяка появлялися матеріали українською літературною мовою. Журнал без перерви виходить по сей день чотири рази в рік і є одним з найвизначніших літературних альманахів русинів-українців у посткомуністичних країнах.
В середині 60-х років видавництво „Руске слово” під керівництвом Д. Латяка нав’язало контакти з Культурним союзом українських трудящих у Пряшеві, які принесли короткотривалі, але дуже позитивні плоди. Русини Югославії масово приїжджали на Свято культури русинів-українців до Свидника, а наші колективи – до Воєводини. Кілька разів у Воєводині побував з виставками Український національний театр та Піддуклянський український народний ансамбль із Пряшева. Працівники Музею української культури в Свиднику допомогли заснувати в Руському Керестурі краєзнавчий музей. За всім цим була організаційна праця Дюри Латяка.
До співпраці з русинами Войводини він притяг не лише науковців Пряшівщини, але й вчених з України: Олексу Мишанича, Сергія Панька, Махайла Яценка та інших. Разом з М. Кочишем та Д. Папгаргаєм Д. Латяк підготував до друку першу україномовну антологію прози руських письменників Воєводини „Там коло Дунаю” (Ужгород, 1976). Подібну антологію він підготував теж румунською мовою під назвою „Прощання на низовині” (Depˇartiri in cimpre; Пончево, 1981), а антологію руської молодіжної літератури „Соняшники” (Сунцокрети) теж сербською мовою (Вршац, 1989). Окремою книжкою появилася і збірка його власних оповідань „Тал и други приповeдки” (Новий Сад, 1982), пізніше – збірник гумористичних оповідань „Ферков дньовнїк” (Нови Сад, 2007)
Діяльність Д. Латяка на посаді директора „Руского слова” була вершиною діяльності цієї установи. Йому вдалося проломити багаторічну ізоляцію русинів від їх первісної батьківщини Горниці (Закарпаття) та України. В 1966 році він разом з Дюрою Варгою здійснили першу експедицію на Пряшівщину, яка дала дуже позитивні результати.Рік пізніше, в другій експедиції, до них підключився й Микола Кочиш.
Між часом він одружився із своєю землячкою медсестрою Оленою Надь і став зразковим сім’янином. Разом вони виховали дві дочки, які, як і батьки, залучилися до культурно-громадської роботи серед русинів Воєводини.
Під час його директорування (1968 р.) друкарня „Руске слово” в Руському Керетурі стала самостійним підприємством, а видавництво і газета „Руске слово” переселились до обласного центру Нового Саду.
В Новому Саді Д. Латяк вже не кандидував на посаду директора видавництва „Руске слово”, однак був іменований головним і відповідальним редактором його видань. Звільнившись від адміністративних обов’язків, він всю свою енергію й досвід присвятив роботі на ділянці культури. Йому належить і найвичерпніша моографія про історію „Руского слова” („Руске слово 1945-1985”, Нови Сад, 1985), про історію Союзу русинів та українців Югославії („Чувар националного идентитета” // Голос Союзу ч. 8, Нови Сад 2005, с. 8-10), співзасновником якого був і він сам, та вичерпна стаття про україномовні видання в Югославії („Інформування українською мовою на теренах колишньої Югославії – 1922-1992; „Думки з Дунаю”, ч. 5, с. 51-55).
Вже в 1970 році Д. Латяк разом з Етнографічним інститутом Сербської академії наук влаштував величаву конференцію на тему „Традиційна культиура воєводинських русинів та українців”, матеріали якої появилися окремим збірником (Нови Сад, 1971). Сам він на конференції виголосив доповідь „Значення наукового підходу до вивчення традиційної культури югославських русинів-українців для їх майбутнього національного існування та розвитку”, яка стала своєрідним дороговказом для інших дослідників культури цієї національної меншини. Вже сам факт, що для означення цієї групи він вживає етнонім „русини-українці” є багатомовним доказом того, що він вважав і вважає цю національну меншину складовою частиною українського народу.
Ґрунтовні статті, вірші, оповідання та переклади Д. Латяка появлялися на сторінках часописів „Шветлосц”, „Творчосц”, „Літературне слово”, „Мак”, „Дневник”, „Nový život“, „Képes Іfjuság“ (всі Нови Сад), „Соціалістична думка і пракса” (Београд), „Нова думка” (Вуковар), „Социялизам”, „Фронт” (Београд), але й в львівському журналі „Жовтень” та інших виданнях. Далеко не повна бібліографія його творів становить понад 900 позицій („Шветлосц”, 2008, ч. 3, с. 423). Тісною була його співпраця зі студією „Радіо Новий Сад”.
Д. Латяк був один із головних ініціаторів заснування напів- професіонального театру „Дядя”, в якому і сам довгі роки виступав як актор та драматург. В театрі він зіграв понад п’ятнадцять ролей. Кілька разів здобув високі театральні нагороди. Історії руського театру у Воєводині Д. Латяк присвятив кілька статей та монографію „Двацец пейц роки АРТ – РНТ „Дядя”– 1970-1995” (Нови Сад, 1995). В розвідці „Драмски твори українських класикох на сценох руских аматерских ґрупох у Войводини” (Шветлосц, 2007, ч. 3, с. 373-377) він переконливо довів, що основою репертуару всіх руських самодіяльних драматичних колективів була українська класична драматургія. Характерно, що першою п’єсою, поставленою на сцені будинку культури в Рускому Керестурі 1926 р. була драма Т. Г. Шевенка „Назар Стодоля”. За нею слідували драматичні твори Г. Квитки-Основ’яненка „Сватання на Гончарівці” (поставлена 10 разів), Івана Тобілевича „Безталанна” (9), „Мартин Боруля” (2) та „Наймичка” (5); І. Котляревського „Наталка Полтавка” (8), Суходольського „Хмара” (8) та „Зелена галузка” (2); М. Старицького „Як кобаса та чарка...” та „Сорочинський ярмарок”; Марка Кропивницького „Невольник”, „Дай серцю волю” та „Пошились в дурні”; І. Франка „Учитель”, „Свекруха” та „Украдене щастя” та цілий ряд інших авторів.
Д. Латяк був і є всебічно обдарованим митцем і діячем культури. Юліан Тамаш характеризує його як журналіста, громадсько-політично діяча, поета, прозаїка, фольклориста, критика, лінгвіста, історика, редактора, антологійника та перекладача. В кожній з цих ділянок він залишив помітний слід. Його літературну діяльність Ю. Тамаш розподілив на три етапи: 1. період початкових шукань місця в літературі, позначених чотирма оповіданнями (1951-52). 2. період дозрівання письменника як автора соціальних та фольклорних оповідань (1961-62), 3. період поступового відходу від традицій класичного реалізму і застосування принципів модернізму в творчості (після 1966 року). Ось як він характеризує останній етап його літературної творчості: „Латяк з даскелїма найновшима приповедками превосходзи поетику имперсоналного реализма глєдаюци можлївосци же би способ приповеданя и швет будовал на зложених и модернєйших началох приповедацкей уметносци” (Ю. Тамаш: История рускей литератури. – Нови Сад, 1997, с. 235).
Подібну оцінку літературному доробку Д. Латяка дав і український літературознавець Олекса Мишанич з Києва. Оповідання Дюри Латяка „здібного прозаїка, поета і журналіста” він порівняв з кращими творами закарпатоукраїнського письменника М. Томчанія і доходить висновку: „Письменник (Д. Латяк – М.М.) виявив всебічні знання селянського побуту, психології дрібного власника” („Там коло Дунаю”, Ужгород, 1976, с. 13).
В 1968 р. розпочалася інтенсивна співпраця Д. Латяка з руською редакцією радіомовлення в Новому Саді. На його хвилях він виступав не лише як редактор численних інформаційних повідомлень та художніх творів, але і як модератор та актор в радіоп’єсах та інших художніх програмах. Серед слухачів дуже популярною була реляція „На хвилях музики та гумору”, в якій Д. Латяк виступав від 1971 по 1992 рік.
Тісною була і співпраця Д. Латяка з телебаченням. Відчуваючи великий вплив телебачення на широкі маси населення, після другого несправедливого обвинувачення певної групи своїх тодішніх колег у „Рускому слові”, він вирішив покинути посаду відповідального редактора видавництва книг і стати професійним працівником цього нового засобу масової інформації. Успішно закінчивши спеціальний курс телередакторів, він 1976 року подав заяву на місце редактора руської редакції телебачення в Новому Саді. Там він навіть і пройшов на конкурсі, але в останній хвилі передумався й залишився на посаді відповідального редактора видавництва книг у „Рускому слові”, а на особисту пропозицію став екстерним співробітником Руської редакції новосадського телебачення. Йому, між іншим, належить авторство сценарія десятисерійного телесеріалу „Розбовчана ровнїна”. На жаль, з-за браку фінансів зняті були лише дві серії цього серіалу. Дуже успішними були дві новорічні телепрограми Д. Латяка.
В 1967 р. певна група недоброзичливців Д. Латяка з власних рядів обвинуватила його в „словакізації русинів Воєводини”. На щастя, він з честю захистив себе. Спеціальна комісія, що розглядала це обвинувачення довела, що воно є безпідставним. Через сім років, в 1974 р. Дюра Латяка було обвинувачено в „українському націоналізмі”. Приводом до такого обвинувачення, між іншим, був факт, що він як відповідальний редактор не послухався думки керівництва компартійної організації і не викинув із книжки вибраних творів Михайла Ковача його ніби то „українське націоналістичне оповідання”. В зв’язку з тим і на цей раз було створено спеціальну комісію, яка понад рік провіряла дане обвинувачення і дійшла висновку, що ні в діяльності Д. Латяка, ні в оповіданні М. Ковача жодного „українського націоналізму” немає. Він і надалі залишився на посаді редактора видавництва книг „Руского слова” і навіть був нагороджений „Орденом труда із срібним вінком”, а його кривих обвинителів було покарано.
Вдруге Д. Латяка було піддано критиці за „український націоналізм” на початку 90-х років, по суті, тими ж людьми з антиукраїнського табору, які в „Рускому слові” прийшли до влади. Тоді Д. Латяк став „персоною нон грата” у редакції „Руского слова”. На щастя, він уже в лютому 1991 року, після повних 40 років робочого стажу, здобув право, та й відійшов на пенсію. Та і на пенсії він не відпочивав. Від 1992 по 1999 рік він позаштатно працював редактором та модератором (спікером) Української редакції Радіо Нови Сад.
У вступі до його бібліографії наведено: „После кадрових пременкох на чолє його матичней видавательней хижи „Руске слово” у 1993 року нашол ше и вон знова на списку нєжаданих особох. Тирвало то аж по 2000 рок, т. є. по час кед руководзенє з видавательну хижу превжали особи цо их меновал кризни штаб. Аж теди, после полних седем рокох, Латяк прекрочел праг тей видавательней хижи, на поволанку нових руководительох и предлужел сотруднїцтво, котре тирва и нєшка”. (Дюра Латяк. Основни биоґрафски податки. – С. 6-7).

* * *

Свою ювілейну статтю до 75-ліття з дня народження мого давнього друга Д. Латяка я закінчу кількома особистими спогадами про нього.
Ще під час навчання у Празі (1954-59) я в тамтешній Слов’янській бібліотеці мав змогу познайомитись з літературою про югославських русинів міжвоєнного та воєнного періоду. Післявоєнна література туди не доходила. Особливо зацікавили мене праці Володимира Гнатюка про т. зв. „Угорську Русь” (Закарпаття), до якої традиційно зараховувались і руські оселі в Бачці та Срему, які В. Гнатюк особисто відвідав у 1897 та 1903 роках і зібрав там багатий фольклорно-історичний матеріал.
Будучи науковим аспірантом Київського університету (1964-65) я обрав життя В. Гнатюка та його подорожі на Закарпаття темою своєї кандидатської дисертації. Зрозуміла річ, що мене цікавив стан русинів Югославії після Другої світової війни і, роздобувши адресу „Руского слова” (від свого друга Василя Хомика зі Львова), я в 1964 році написав туди листа з рядом запитань. Мені відповів сам директор видавництва „Руского слова” та головний і відповідальний редактор його тижневика такої ж назви Дюра Латяк. Так розпочалося наше листування, яке згодом переросло в особисті зустрічі, взаємну співпрацю та щиру дружбу, яка триває вже понад 45 років. На початку 1965 року я запросив його до співпраці над „Науковим збірником Музею української культури у Свиднику”, присвяченому пам’яті В. Гнатюка. (Я був тоді головним редактором збірника). Він мені відповів обширним листом, на підставі якого я написав статтю для „Нового життя”, в якій процитував основні фрагменти з листа Д. Латяка в оригінальній бачаваноруській мові („Земляк з Югославії Дюра Латяк” // Нове життя, 1965, ч. 32, с. 1). Була це, здається, перша стаття про югославських русинів, опублікована в українській пресі Пряшівщини після Другої світової війни.
Вперше ми зустрілися 25 червня 1965 року в Пряшеві, куди він приїхав разом з директором Видавництва підручників Дюром Варгою. Обоє вони, зі своїми дружинами, пару днів жили на моїй скромній квартирі в студентському гуртожитку. Мене здивував факт, що вони майже нічого не знали про експедиції В. Гнатюка в їх край, а у Воєводині не мали навіть найосновніших його праць про русинів. В мене були майже всі ці праці і вони їх із захопленням читали. „Праці Гнатюка конче треба перевидати у нас, але як це зробити, коли в нас їх нема”, – говорив Д. Латяк. (Про ксерокопії або іншу копіювальну техніку тоді і мови не було). Я бачив, що Д. Латяк (тодішній директор видавництва „Руске слово”) і справді хоче перевидати цінні фольклорні матеріали В. Гнатюка, тому подарував йому обидва об’ємні томи „Етнографічних матеріалів з Угорської Русі” В. Гнатюка (т. 5-6) із його записами народної прози русинів Бачки („Етнографічний збірник”, т. 29, 30, Львів 1910 та 1911). Він був безмежно радий такому подарунку і тут же попросив мене написати вступну статтю до майбутнього перевидання в необмеженому об’ємі, з чим охоче погодився я. Додому він повертався не лише з двома томами Гнаткових праць, але і рукописом моєї статті „Володимир Гнатюк і Східна Словаччина”, яку він опублікував як передову літературного щомісячника „Литературне слово” (1966, ч. 7, с. 1-3). Була це моя перша стаття, опублікована за кордоном.
Вже навесні наступного 1967 року під редакцією Д. Латяка появилася об’ємна книжка „Народни приповедки бачваньских Русинох. По етноґрафичних материялох Володимира Гнатюка” з моєю майже 70-сторінковою вступною статтею „Володимир Гнатюк – перший дослідник життя і народної культури русинів-українців Югославії”, яка заслугою Дюри Латяка появилася й окремою книжкою. Була це не лише вичерпна робота про В. Гнатюка, але й перша україномовна книжкова публікація в післявоєнній Югославії. Вона поклала початок глибшому вивченню життя і творчості цього майже забутого фольклориста, якого в Радянському Союзі довго вважали „українським буржуазним націоналістом”. Згодом Д. Латяк (переписавши їх власною рукою із мікрофільма у затемненій кімнаті) перевидав і „Руски народни писнї у записох В. Гнатюка” (1976) та написав про нього кілька поважних статей (див.: Ш. Гудак: Биографиї и библиографиї руских писательох. – В кн.: Тамаш Ю. История рускей литератури. – Београд, 1997, с. 573-574).
Вершиною його пошани до найвизначнішого дослідника народної культури русинів Югославії був п’ятитомник під назвою „Володимир Гнатюк: Етнографічні матеріяли з Угорської Руси. Главни и одвичательни редактор Дюра Латяк”(В-во „Руске слово”, Нови Сад, 1985-1988). Перші чотири томи – це фототипічне перевидання „Угроруських духовних віршів” В. Гнатюка та всіх його фольклорних матеріалів з Бачки і Срему; п’ятий том охоплює дев’ять його найвизначніших статей про русинів Войводини та Пряшівщини в перекладі Янка Рамача на бачваноруську мову. Цим виданням русини Войводини вшанували В. Гнатюка краще, ніж Академія наук УРСР в Києві, дійсним членом якої він був від 1924 року. Ця багато років „маринувала” рукопис збірника „Володимир Гнатюк. Документи і матеріали”, підготовлений до друку з нагоди 100-річчя з дня народження вченого в 1971 році, а врешті-решт так і не дала згоду на його видання. Значно „обскубаний” збірник появився друком лише 1998 році, тобто через 27 років з ініціативи нововідновленого Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (упорядники О. Купчинський, Я. Дашкевич та інші). В 1967 р. Д. Латяк дуже позитивно прорецензував мою антологію фольклору русинів-українців Словаччини „З глибини віків” („Шветлосц”, 1967, ч. 4, с. 283-284).
Д. Латяк кілька разів запрошував мене до Югославії, однак органи чехословацької державної безпеки всякий раз відхиляли мої заяви о подорож в країну, яка вирішила крокувати до соціалізму власним шляхом, відмінним від радянського. Лише на хвилях Празької весни – в червні 1968 року – мені було дозволено відвідати цю країну. Їхали ми туди з дружиною Магдою власною автомашиною (східнонімецьким пластмасовим „Трабантом”), а нашим провідником в дорозі був якраз Д. Латяк, який саме тоді повертався із службового відрядження в Словаччині. Наш провідник підготував для нас чудову програму. В Новому Саді ми відвідали редакції „Руского слова”, „Шветлосци”, „Піонерської загадки”, „Маку”, радіомовлення, побували в Рускому Керестурі, Вербасі, Дюрдьові; в Коцурі навіть на справжньому „руському весіллі” побували. Всюди нас вітали як дорогих гостей, бо моє ім’я було там вже доволі відоме з преси. Солідний гонорар за роботу про Гнатюка та статті, публіковані в руській пресі, нам дозволив провести десять днів біля Адріатичного моря. Для мене і дружини були це до певної міри „медові тижні” – наша перша спільна відпустка...
За порадою Д. Латяка я почав працювати над узагальнюючим науковим проектом „Фольклор русинів Воєводини”, розрахованим на три томи: 1. Народні пісні і звичаї, 2. Народна проза, 3. Антологія фольклору. На жаль, моя співпраця з югославськими русинами (отже, і з Д. Латяком) була штучно припинена на початку 70-х років з політичних причин.
Та як лише політичні бар’єри упали й обі наші країни стали на шлях демократії, наші взаємини відновилися. В 1988 році у видавництві „Руске слово” в Новому Саді вийшла моя 240-сторінкова монографія „Фолклор Руснацох Войводини. Перша часц: Народни обряди и шпиванки”. На цей раз державні органи Чехословаччини дозволили мені взяти участь у її презентації. Як і двадцять років тому, вирушили ми з дружиною туди „Трабантом”. Одну з перших зустрічей ми мали з давнім другом Дюрою Латяком, який і цього разу забезпечив для нас чудову програму: зустрічі, бесіди, інтерв’ю для преси, радіо, телебачення. І тепер ми побували на справжньому весіллі – в тому ж таки Коцурі. Солідний гонорар за книжку, і на цей раз дозволив нам два тижні відпочивати біля моря (в товаристві подружжя Сакачів).
З того часу ми з Дюрою Латяком зустрічалися багато разів: у Воєводині і на Пряшівщині. Для мене кожна зустріч була святом, бо Д. Латяк – справжня енциклопедія культурного життя русинів колишньої Югославії. З ним завжди цікаво зустрітися, є про що поговорити і про що згадати.
На жаль, я не зміг потиснути йому руку в день його 75-го ювілею – 31 жовтня. Роблю так додатково посередництвом друкованого слова. З щирого серця бажаю тобі, Дюро, доброго здоров’я і душевних сил, щоб ти зміг завершити всі розпочаті роботи та реалізувати свої творчі плани. А їх у тебе ніколи не бракувало.

10.11.2008